Дискусії про україно-польські відносини у ретроспективі сторічь регулярно виникають у ЗМІ. Одні видання затято звеличують 
сяйво польської корони на Подільських землях, інші – славлять подвиги козаків, які затьмарювали її світло чорним димом на згарищах польських замків. Правда, мабуть, десь посередині. І пошук її мають вести історики. Адже тільки справжні науковці здатні знехтувати можливість задовольнити власну жагу до визнання й збагачення, відкинути фільтр геополітичної «доречності», відмовити сильним світу цього змінити кілька рядків у біографії історичної постаті задля гідного образу в очах нащадків. І все це – заради правди. Заради цілісності пазлу минувшини. І, зрештою, заради майбутнього, як би прозаїчно це не звучало.
У час всеосяжного і всезнаючого Інтернету ми бачимо зростання ролі окремих громадян і громадських структур в історичному пошуку. Це навіть могло би бути корисним, адже в приватних колекціях і сімейних легендах зберігається безліч цікавих фрагментів особистої та суспільної історії, яких так бракує з огляду на знищені за радянщини архіви. Та процес пошуку і фіксації фактів часто трансформується у переосмислення. На жаль, акцент на «пере-» став визначальним – перероблюються документи, переписуються спогади, переглядаються цінності. Й, як кажуть причетні, не останню роль у цьому відіграють полонійні спілки. На них, до речі, дуже щедра земля подільська. Тут і майже два десятки національно-культурних товариств, і об’єднання вчителів чи медиків, і підрозділ (!) товариства з головним офісом у Варшаві. Не будемо знецінювати їх внесок у збереження етнічних традицій та, як годиться, є й пуд солі у діжці меду.
Так нещодавно мій приятель-українець хизувався новенькою «картою поляка», що вдалось йому здобути через одного місцевого «рішалу» з полонійного громадського об’єднання за не зовсім скромну суму в євро. В тарифі – архівний пошук документів для підтвердження походження (їх немає? – не проблема! Свої люди допоможуть) та підготовка до співбесіди з польським дипломатом (нервуєш? – ось нотатки! Тримайся написаного). Сказав також, що послуги з переміни дідівської етнічної ідентичності можна й у костелах отримати, не лише в полонійних спілках. Подейкують, що їх приміщення подеколи використовуються для проведення співбесід претендентів на «карту» з представниками консульської установи. Моральну сторону вчинку приятеля залишу за кадром, де, власне, від мене сховані його мотиви й душевні переживання. А от до заробітчан від історичних джерел у мене є ряд запитань.
Як сталося так, що вашу діяльність засуджують найближчі соратники, котрі на умовах анонімності розповіли журналістам про ваші схеми? Чи не загралися ви, намагаючись переграти ваших благодійників з Польщі, котрі все ще довіряються вам кошти на підтримку етнічних осередків і реалізацію культурно-освітніх проєктів, натомість отримуючи репутаційні втрати і зростання вашого особистого достатку. Чи не загрались ви, перекроюючи і зшиваючи білими нитками історії родин, полотна яких за найпершої нагоди тріснуть по швам, лишивши по собі тільки вашу особисту «щасливу пенсію». Чи не час уже перебороти власну жадібність і згадати слова Святого Письма: «Бо знайте, що ніякий блудник, чи нечистий, чи користолюбець, який є ідолослужителем, не має спадку в Царстві Христа і Бога» (Еф. 5:5).