Журналіст та автор цього матеріалу Михайло Курдюков створив YouTube-проєкт «Вони говорять». Під час своїх інтерв’ю він спілкується з відомими та впливовими вінничанами, яким є що розповісти широкій аудиторії.
Розмова з Дмитром Рогозюком — це п’ятий випуск проєкту. Текстові версії інтерв’ю з іншими гостями виходять на сайті «20 хвилин». Розмови у форматі відео — на каналі «Вони говорять». Підпишіться, щоб нічого не пропустити.
Я знаю, що останні десять місяців ти воюєш на Бахмутському напрямку. Розкажи, що там зараз відбувається?
— Ситуація там досить складна, але наші сили продовжують рух уперед. Було декілька серйозних ривків, коли ми під час штурмів по пару кілометрів проходили. На жаль, чим далі, тим міцніші ворожі укріплення та більше мінувань. З наскоку їх не взяти. Та ми все одно продовжуємо працювати, виконуючи бойові завдання.
Які завдання перед вами зараз ставить командування?
— Проводити штурмові дії. На деяких позиціях наступаємо. На інших переходимо в оборону.
Бахмут довгий час називали найбільш схожим на пекло місцем на Землі. Згоден з цим твердженням?
— У чомусь згоден. До війни це було квітуче місто, доволі красиве. Той Бахмут, який я бачив останнім часом вже не схожий на місто. Одні обгорілі та зруйновані будинки. Від міста лишилася тільки назва.
Кожен будинок — це жертви серед цивільного населення, яке чомусь не схотіло виїжджати з міста. І смерть військових. Будь-яка позиція, яку ми обороняли і будь-які наші контрнаступальні дії — це постійні втрати пораненими та вбитими. Це значна кількість з обидвох сторін. Хоча противник має значно більше втрат.
У ворога не було дефіциту боєприпасів, як про це можна було почути від деяких людей. Потрібно також розуміти, що наш противник не дурний. Я завжди повторюю, що ми воюємо з однією з кращих армій світу. Ми маємо певні успіхи не тому, що ворог слабкий, а тому, що ми сильні.
На Бахмутському напрямку зараз стало простіше чи навпаки?
— Для нас ситуація змінилася на краще, коли звідти вийшли вагнерівці. Їхні методи ведення війни були набагато важчими для нас, аніж методи кадрових військових, які їх замінили. Хоча зараз на наш напрямок прийшли досить непогані бригади ворога.
За цей час ми змогли вибити їх за канал Сіверський Донець і значно просунутися вперед. На деяких ділянках ми ведемо роботу «кость в кость». Наша піхота рубиться щоденно (мова була про село Андріївка, офіційну інформацію про звільнення якої оприлюднили днями. Звільнили село бійці З-ї ОШБр, — авт.).
Ворог зазнає величезних втрат, але він все одно перегруповується, не залишає позицій, як оце розповідають. Нікуди вони не біжать, а подекуди дають непогану відсіч. Зараз кожен метр нашого просування вперед дається важче, аніж це було, скажімо, два місяці тому.
Я знаю, що тебе страшенно дратує, коли цивільні говорять про недостатньо швидкі темпи нашого контрнаступу. Чи є в тебе готова відповідь на такі випадки?
— «Щось не видно контрнаступу», — досить популярні серед цивільних слова. Усі чекають проривів, які були на Херсонщині, Харківщині чи коли росіян з Київщини виганяли. Військові мають іншу думку з цього приводу. Це вам не блокбастер. І не телешоу. Ворог не має засобів, щоб вести наступальні дії, але для оборонних боїв потрібно втричі менша кількість всього.
Мені сподобалося, як з цього приводу висловився твій товариш Дацик з 2-го штурмового батальйону. Під час одного зі штурмів він знімав відео і казав: «Контрнаступ вам повільний? То прийдіть сюди та покажіть, як треба контрнаступіровать!» Це було дуже красномовно.
— Хочу лише його доповнити, що про недостатньо швидкі темпи кажуть люди, які просто чекають, коли вже знову можна буде піти на дискотеку чи виїхати на відпочинок у теплі краї. Вони думають, що всю роботу за них зроблять інші.
Як сказав наш Головнокомандувач Залужний: «Цю війну починали кадрові військові, а закінчуватимуть її резерви». Тобто вчителя, бухгалтера, маркетологи.
Хочу подякувати кадровим військовим, які дали можливість нам, резерву першої черги, підготуватися. Вони зупинили та стримували ворога. І це дозволило нам навчитися багато чому. Сьогодні вже ми показуємо результат на фронті. Тепер наступний резерв має дякувати нам, що ми даємо їм час підготуватися.
На свій перший бойовий виїзд я їхав лише в касці і мені здавалося, що я в кайфі. У мене є каска на голові — я вже захищений. Був ще автомат і пару магазинів. Зараз же люди жаліються, що їм бронік не такий чи ще щось.
У тебе є класна історія з Бахмуту про танк та лісосмугу. Можеш поділитися нею?
— Була лісосмуга. За розвідданими у ній було десь 10-12 росіян, але виявилося, що десь 30-35. Наші штурмовики заходили в неї з двох сторін. Оскільки ворогів було багато, наші вперлися у сильний супротив. Ворога хоч і затиснули з двох боків, але оборонялися вони добре. Щобільше, вони намагалися прорватися до своїх сил.
На той момент я був на передовому пункті управління. Командир батальйону зв’язується зі мною й говорить вже знамените: «Не хочуть здаватися, то залучайте танк». Я виходжу на екіпаж танку й пояснюю, що їм треба зробити. Завдання — заїхати на ворожі позиції та продавлювати противника масою.
Піхота дала екіпажу танка цілі. Він рушив. Почав чавити. Деяких росіян прикопав у бліндажах. Вони не загинули під гусеницями. Декого з них ми навіть взяли потім у полон. Решта російських військових або загинули, або втекли через поле. Можна провоювати десять років і такого маневру не буде. Але у нас він був завдяки злагодженим та сміливим діям наших бійців.
Свій перший контракт з ЗСУ ти підписав ще до початку війни на Донбасі. Якою була твоя мотивація?
— Це дитяча мрія стати пожежником. Я розумів, що для цього мені потрібен військовий вишкіл і я підписав контракт. Служив в авіації. А в ті роки більшість завдань там були в тилу. Займався я забезпеченням.
Коли почалося повномасштабне вторгнення я знав, що служба в тилу — це останнє до чого я хочу повернутися. Вже йшли російські колони на столицю. Мої друзі одразу туди виїхали. Я приєднався до них на четвертий день. Зібрав бус провізії, амуніції, яку зміг роздобути у Вінниці й поїхав. Пам’ятаю, проїжджаю Васильків. Усе горить. Ракетні удари. У повітрі запах справжньої війни. Додому я вже не повернувся.
Розкажи про ті перші дні, починаючи з того чи думав ти, що росія наважиться?
— Не думав, що таке може бути. Думав, що це гра м’язами, щоб схилити нас до вигідних росії рішень. Та коли воно все почалося, я поїхав у Київ. Перші пару днів незрозуміло було, звідки вони ще можуть піти. Говорили про Придністров’я. Це вже зараз зрозуміло, що там не було для цього достатньої кількості сил та засобів. Небезпеки для Вінниці не було, то що тут було робити? На блокпостах стояти? Тим більше, що я мав гарну фізичну підготовку та знався на військовій справі. У столиці навпаки вже йшли бої.
І там ти бачиш величезну армію, яка пре на столицю. У тебе лише каска і ти все одно кайфуєш.
— Так, а як? Під час Другої Світової казали: «Ні шагу назад, за намі москва». Її можна перефразувати: «Ні кроку назад, за нами Київ». Я був у серці своєї країни. Місто, яке ти пам’ятаєш великим мурашником раптом спорожніло. Замість дорогих іномарок вулицями їздять БТРи й танки. Ти бачиш, як прямо посеред Києва виїжджає «Град», розкладається в бойові порядки та стріляє. Ти розумієш, що вороття немає.
Тоді ніхто не думав за забезпечення. Видадуть форму чи ні. Скільки грошей тобі заплатять. Будуть бойові чи ні. Люди просто брали зброю та йшли давати відсіч. Був хороший хаос з партизанськими діями, регулярними військами і завдяки усьому цьому ворог зустрів сильний супротив на всіх напрямках.
Після Києва була спроба деблокади Маріуполя. Це весна 2022 року. Ти брав у цьому участь. Операція, на жаль, не мала успіху. Чому вона провалилася?
— Тільки зачистили Бучу, нам одразу прийшов наказ готуватися до висування. Вже наступного ранку ми виїхали у бік Запорізької області для прориву на Маріуполь. Перед нами ставили завдання прорвати коридор. Зробити прохід для виходу гарнізону з міста до нас або ж, якщо вони не захочуть виходити, то лишатися там як підкріплення.
Більшість розуміла, що це квиток в один кінець. Разом з тим ніхто не відмовився від виконання завдання. Тим більше, що багато хто з нас мали друзів у Маріуполі. Це була ще й справа честі.
Є сукупність факторів, чому деблокади не було. Спочатку планувалося проводити її одними силами, але врешті зійшлися на менших силах. Деякі суміжні підрозділи не виконали певних задач. Розвіддані були не зовсім достовірними. Ми зустріли супротив не там, де очікували. Втрат серйозних ми не понесли, але й успіху не мали.
У тебе є образа на цивільних, які продовжують жити своє життя в той час, як ти та твої хлопці штурмують ворожі позиції?
— Я взагалі не звик на когось ображатися. Вони роблять так через погану поінформованість. Людина, яка чекає швидкої перемоги робить так для того, щоб швидше повернутися до нормального життя. Він вірить в ЗСУ, але цього недостатньо. Я вже казав, що такі війни завершують резервами.
Внесу ясність: жоден «Леопард», «Хаймарс» або «Ф-16» не штовхає фронт. Фронт штовхає лише піхотинець, який йде вперед та займає ворожі позиції. Усі зміни на мапі — це не там, де влучив «Хаймарс», проїхав «Леопард» чи вистрелив «Ф-16». Це там, де є наша піхота. Лінія зіткнення — це наша піхота. Сьогодні ТОП нашого війська — піхота.
Як, на твою думку, це питання можна справедливо врегулювати? Воювати мають всі або воювати має частина, а інша частина, яка в тилу, має допомагати військовим всіма силами та засобами?
— Скажу те, що точно не задовольнить слух цивільних, але я думаю, що кожному здоровому чоловіку потрібно готуватися. Поки в нас ще є сили стояти на фронті та тримати зброю, їм треба готуватися. Щоб підтримати нас і розвити наш наступ.
Війську потрібні сильні та молоді люди, а не діди-алкоголіки, які вже нічого не можуть в цьому житті. І не офісний планктон, на яких вітер ніколи сильно не дув, сонце сильно не жарило, яких мама завжди тримала в теплиці. Такі потрапляють на тренування та втрачають свідомість від навантаження.
У тебе є приблизне уявлення, скільки ще може тривати війна?
— Так. Дуже багато років. Треба готуватися до складної та тривалої війни. Треба відкидати думки про те, що війна зараз закінчиться. «Зараз за нас ЗСУ підуть в контрнаступ і всіх звільнять. А я натомість п’ять тисяч їм закину». Не ганьбіться. Беріть автомат та йдіть записуйтеся.
Готуйтеся, поки ми є там. Щоб ви прийшли туди і вже знали, що таке тактична медицина, індивідуальна вогнева підготовка. Починайте з азів, щоб потім на них не відволікатися. Чим більше тренуватися, тим більше буде впевненості, що зброя вистрелить, що стрілятимеш влучно, що зможеш надати допомогу собі або товаришу при пораненні.
Ти людина віруюча. Як часто Бог оберігає твої позиції?
— Він постійно зі мною. Твоя підготовка — це 30% твого виживання. Від кулі ти сильно не увернешся, а від снаряда особливо не пригнешся. Тому оберігає.
Можливо ти маєш якийсь оберіг або ритуал перед боєм?
— По кілька разів на день читаю Ісусову молитву, Отче наш, Вірую. Особливо перед штурмом відкриваю молитвослов та молюся за всіх, хто бере в ньому участь. Молюся за їхнє повернення, за успішне виконання завдань. Інколи молюся за тих, кого з нами вже немає.
Розкажи про найважчий бій.
— Найбільше запам’яталися перші бої у Бахмуті. Ми понесли там серйозні втрати. Там постійно були важкі бої. Саме там ми побачили всі «краскі» війни: відірвані кінцівки, трупи ворога, якими ти крокуєш, вбиті побратими. Не побоюсь цього слова, там була м’ясорубочка. Усіх, хто туди потрапляє перемелює.
У тих боях я побачив відважні дії нашої піхоти. Вони просто красунчики. Був випадок на переправі під час артобстрілу. Наш бронетранспортер впав у воду. У БТРі слідом їхав командир відділення. Він побачив, що бронетранспортер тоне. Стрибнув у воду, щоб пересвідчитися, що всі змогли з нього вибратися. Це був грудень. Після цього він ще чотири дні був на позиціях. Якось вночі під сірниками він посушився і продовжив брати участь в боях, навіть не натякнувши, що його треба поміняти.
Ти лідер ультрас ФК «Нива Вінниця». Зараз твоя улюблена команда не дуже тішить результатами на полі. Є час слідкувати за футболом?
— У нас немає одноосібного лідера, тому я один з них. За футбольним клубом слідкую. Якщо є вільна хвилинка, то читаю новини. Зараз гра, може, й не найкраща, але я не розчарований, тому що розумію, що в країні не та ситуація, коли потрібно дивитися на рівень спорту.
До великої війни ви з хлопцями любили подвіжувати, відстоюючи свої футбольні інтереси у бійках з опонентами. Згадаєш свій улюблений махач?
— Це точно було на виїздах у Києві. Романтика вуличних бійок була саме там. У столиці в нашого фанатського руху взагалі не було друзів. Київ для нас був немов джунглі, де звір міг з’явитися з-за будь-якого кута та вкусити.
Водночас фанатські рухи прищеплюють молоді справжню любов. До свого міста, країни, команди. З’являється іскра патріотизму.
Після війни плануєш повернутися на сектор?
— Заходити буду обов’язково. Навряд буду брати активну участь в житті руху, потрібно ж молоді місцем поступатися. Але зайти, згадати, прийти на матч та підтримати рідну команду або навіть поїхати з сім’єю на виїзний матч — звісно. Якщо буду мати за честь закінчити війну живим і якщо буде клуб — прийду на сектор.
Ти сім’янин і хочеш якомога більше часу проводити з родиною, а не на позиціях. Зараз у тебе короткочасна відпустка. Як плануєш її провести?
— Вона вже закінчується. Повів доньку у перший клас. Це надзвичайне щастя. Хотілося цю хвилинку розділити з донькою. Я також вдячний дружині, яка виховує дитину та оберігає наш дім, поки я виконую завдання, які ставить переді мною країна.